Корнинська громада

Рівненська область, Рівненський район

Історична довідка

с.Корнин

Корнин — село в Україні, в Рівненському районі Рівненської області. Розташоване на річці Устя, за дев’ять кілометрів від районного центру, на південному сході Рівненського району. Корнинській сільській раді підпорядковані села: Корнин, Колоденка та Загороща.


Історія

Уперше Корнин згадується в акті 1470 року, де сказано, що Ванько Скердеєвич продає свій маєток “на имя Корнино”. Вісім років опісля Ванько Чжусич ділить з братаничем Олехном дідизну й серед іншого “Корнино”. Опис Луцького замку 1545 року повідомляє про “городню Миколи Радзивила с имения его Корнина”. Майновий реєстр 1583 року серед інших дає опис “Личных владений корнинських крестьян”. Акт 1606 року веде мову про “корнинського подданого” на прізвище Струк, який за звільнення від кари вчиненого злочину дає хабар 30 копійок литовських грошей панові Кчешківському. Також в описі згадується городня пана Миколая Радзивіла, земського маршала, в маєтку його “Кекорнино”.

В 1606 році назва фігурує в акті про страчення Павла Ложковського.
Картографічні матеріали 1618-1777р.р. називають село Корнино і лише зрідка – Коркин, зарисовуючи незначні культивовані масиви, гаї, луги, озера, ставки, надрічкові болота. За даними 1889 року “село Корнин при р. Устье” в кінці XIX ст. мало 90 домів, чехів-латинян – 701.

Народні оповіді свідчать різне. Одні, що Корнин з колишнього Некорнин, бо заснував його знатний мисливець Некорний, якого прозвали так за непокору до всевладних, інші, що Корнин від корняти “колоти”, бо тут мовляв, при лісовому наддоріжжі розбишаки “корнили” людей. Дехто навіть вважав, що Корнин у зв’язку з словом “корний” – покірний.

Радянську владу було встановлено в січні 1918 року. В 1920 році через село проходили з боями частини Першої Кінної армії, яким жителі села допомагали транспортом, фуражем та продовольством.

За нацистської окупації в Корнині діяла група підпільників.

На фронтах Німецько-радянської війни з ворогом билися 58 чоловік, 17 з яких загинули. Споруджено пам’ятник-обеліск односельцям, полеглим на фронтах війни.

З 1950 року місцевий колгосп “Перемога” очолював Герой Соціалістичної праці, Кавалер Ордену Жовтневої революції Тихон Федотович Бойко. За самовіддану працю 65 колгоспників були нагороджені орденами і медалями, 6 колгоспників були удостоєні почесного звання Героя Соціалістичної праці.


Архітектурні пам’ятки

Свято-Миколаївська церква с. Корнин

Пам’яткою архітектури села Корнин є дзвіниця та церква Святого Миколая, яку збудували на наприкінці XVII століття. Будівля створена зі звичайного дерева на кам’яному фундаменті, але унікальна тим, що в ній присутні різноманітні архітектурні елементи. Це так званий національний стиль.


Бібліотека

Корнинська ПШБ. Публічно-шкільна бібліотека села Корнин обслуговує 510 користувачів, книжковий фонд бібліотеки 10 370 примірників книг та підручників. Розташована бібліотека в двох приміщеннях – в приміщенні Будинку культури знаходиться сільський відділ, в приміщенні школи – шкільний відділ.


с .Загороща

Загороща — село в Україні, в Рівненському районі Рівненської області. Населення становить 509 осіб.


Історія села

Перші документовані вісті про Загорощу стосуються 1595 року. Тоді було записано «А Кирдей Мильський держит имение Загорощ». Акт 1623 року веде мову про вчинене здовбицькими правителями побоїще лісорубів «близ Загорощенской дубрави».

У деталізованих картах 1769–1772 років поселення позначено під назвою Загоровщизна, а в книзі М.Тодоровича 1889 року — «деревня прихода Новомильського Загоровщина». З кінця 19 століття — Загороща, і лише зрідка трапляються наймення — Загороще, Загорощ, Загоровщина.


Бібліотека


Публічно-шкільна бібліотека Рівненської ЦСПШБ, у приміщенні школи. Фонд бібліотеки — 3938 примірників. Читачів — 456, з них- 72 дитини. Бібліотека функціонує з 1968 року. Першою бібліотекаркою була Ольга Демчук.


с.Колоденка

Колоденка — село в Україні, в Рівненському районі Рівненської області. Населення становить 4 321 осіб.


Історія

1470 року «Колодное» продано Семену Збаразькому зa «1 000 коп широких грошей». 1477 року: «мне пану Ванку досталось на мою делицию…Колодное». Скарга 1669 року іменує село Колоденкою.

У 1870 р. була створена церковно-приходська школа.

За книгою Теодоровича 1889 року «с.Колоденка мала 94 садиб, 745 жителів, 7 римокатоликів».

1939 р. на зборах села було вирішено розпочати будівництво школи.

З південного заходу на північний схід село перетинає об’їзна дорога, яка його ділить на дві частини. Центр села розташований в 3,5 км від дороги «Київ-Чоп», в 315 км від столиці України м. Київ та в 225 км від найбільшого промислового, культурного наукового центру Західної України м. Львова.

Древнє наше село і в той же час юне. Знайдені речі старої кам’яної культури свідчать, що селу понад 1500 років. Одночасно село зростає, нараховує вже біля 1000 дворів. В селі проживає понад 3000 жителів.

Село Колоденка згадується в 1470 році, коли Ванько з Кордеєвичів, Джусин з Квасилова продає за 1000 кіп чеських грошей князю Семенові Вагилевичеві Збаразькому свої дідичні маєтності, а серед них і село Колодне, Басів Кут, Мережанку, Корнин, Славне, Боково, Ростово.

В 1606 році згадується Колоденка, як село Колодноє Луцького повіту, як маєток пана Холмського Ванька Кордеєвича з Квасилова (Архів Ю. З. Р. 4.6. т.1, ст. 340)

З газети-тижневика «Сім днів», 1994 року (матеріали підготував Ярослав Поліщук, кандидат філологічних наук)


Село належить до давніх поселень нашого краю. Очевидно, поселення людей існували на цій території ще в доісторичні часи. Неподалік від Колоденки археологами виявлено кілька курганів доби княжої Русі, а також поховання доби козацьких воєн.

Цікаву історію має назва села. За місцевими переказами, вона походить від поширеного в давні часи промислу — лісо вального. Справді, колись тут, оповідають, були могутні ліси і місцеве населення переважно працювало на лісорозробках, заготовляючи колоди, а пани й урядники швидко багатіли із цього промислу. Згодом ліси вирубали дощенту, й донині згадка про них збереглася лише в назві села.

В історії село Колоденка зазнало драматичної долі, як і інші давні поселення нашого краю. Не раз його спустошували татари у ХV-ХVІ століттях.

1648 року тут проходило козацьке військо Богдана Хмельницького. Пізніше селяни потерпали від свавілля місцевих панів-феодалів.

Найдавнішою архітектурною пам’яткою села є Георгіївська церква, збудована в 1788 році. Із тих пір запроваджене свято на честь Георгія Побідоносця, на яке щорічно 6 травня стікається багато люди із ближніх і дальніх країв.

Природною окрасою Колоденки є пасмо гір, що проходять тут. Ці гори витворили неповторний ландшафт місцевості, а найбільш круті з них заліснені. Таким чином, колоденці мають ще й мальовничі острівці лісу в різних куточках села. Смужка лісу тягнеться також вздовж траси і приваблює сюди багатьох подорожніх.

Матеріали, зібрані учнями школи селі


Знайдені кам’яні знаряддя, які належать до старої кам’яної культури та новішої кам’яної культури (палеоліту та неоліту). Як свідчить історик Михайло Грушевський в «Історії України», найдавніші звістки про сторони йдуть з VІІ віку перед Христом, докладніше — з V віку. Ці згадки стосуються чорноморського побережжя. А згадки про нашу місцевість у чужих народів починаються”… геть пізніше, тільки 400 років по Христові (1500 років тому).

Знайдено речі старої кам’яної культури (скребачки, кремінні стріли) та навіть кам’яної культури (відшліфовані сокири, молотки, кам’яні ножі) .

Всі ці знаряддя знайдено учнями нашої школи в межах села. У школі навіть діяли виставка старовинних знарядь праці. Збір історичних матеріалів продовжуються. Вони зберігаються в історичному кабінеті школи.

Вже в той древній період людина будувала житло з дерева чи хворосту, вимазуючи його всередині глиною.

Виходячи із сказаного, ми можемо стверджувати, що життя в нашому краї існує вже понад 1500 років. Споглядаючи скрізь призму сотень років, можна лише догадуватись про назву села, звичайно ж село виникло біля річки, в лісовому масиві. Наші далекі предки не могли жити без прісної річкової води, її багатство, без дарів лісу.

Отже, можна стверджувати, що назва села виникла значно раніше, ніж з’явилися перші згадки про село.

Бричук Марко, який проживав у нашому селі 94 роки і відійшов у небуття, стверджував, що існувало «дно» — долина, а на ній озерце, на яке ходили відпочивали односельці. Люди приходили відпочивати «на дно», недалеко пасли коней. Озерце живили декілька десятків джерел. Як відомо, дно — найнижче місце в багатьох предметах домашнього вжитку. Отже, село виникло «коло дна». Тому назва у нього така: Колодно, Колодноє, Колоденка.

Такої ж думки і колишній вчитель нашої школи Новосад Р. Ю., який народився в цьому селі, постійно проживає і зберігає в пам’яті цінні матеріали про минуле села.

Існує й інша думка про походження назви села. В минулому дубові і соснові ліси вкривали значну частину села, виходячи вододіли і були чудовим будівельним матеріалом. Тому цілком ймовірно, що міг виникнути лісовий промисел — заготівля будівельного матеріалу — колод. Від кореня цього слова і могла піти назва села Колоденка (згідно правил граматики — Колоденка). Можна погодитися і з другою думкою. Але звернемось до історії.

Історик М.Грушевський прийшов до висновку, що ще в давні часи неоліту люди мали кам’яні пилки і будували своє житло з дерева чи хворосту. Та справжній лісовий промисел, заготівля деревини, колод виникли тоді, коли з’явилися залізні знаряддя праці: пилка, сокира. А для перевезень на значні відстані лісоматеріалу потрібен ще й транспорт. Таким транспортом був кінний. Залізницю в нашому краї з’явилися трохи більше сотні років тому в ХІХ столітті.

Можна стверджувати, що справжній лісовий промисел міг виникнути декілька століть тому. Але ж село в той час вже існувало, жило і мало свою назву.

Хоч цілком ймовірно, що назва села і походить від слова «колода», але ця назва виникла значно раніше, тоді, коли лісоматеріали (колоди) використовувалися для спорудження власного житла.


Новітня історія


7 червня 2015 року архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон звершив чин заснування нового храму Свято-Георгіївської парафії у Колоденці.


Відомі люди

  • 8 травня 1925 року в селі народився український літературознавець Микола Сидорович Грицюта.
  • Тарасюк Олег Анатолійович («Тарас») — солдат Збройних сил України, командир Рівненської розвідгрупи Добровольчого корпусу «Правого Сектору». Кавалер ордена «За мужність» III ступеня.

Тайкури


Тайкури- село в Рівненській області, що знаходиться на південний схід від обласного центру Рівне.


Історія

Перша згадка про Тайкури датується 1570 роком. В 1583 році село належало

І. Шпановському; після весілля Теодори Шпановської (Чапличівної) з Юрієм Вишневецьким відійшли до впливового князівського роду Вишневецьких. З 1614 року отримало магдебурзьке право. Після отримання містечком магдебурзького права його населення помітно збільшилося, пожвавилося ремісниче життя. На початку 18 ст. Тайкури переходять до Пепловських.

Село Тайкури розташоване зовсім поруч з обласним центром Рівне. Від окружної дороги навколо цього обласного центру, всього 8 кілометрів.  Вказівник «Тайкури», що зустріне Вас на в’їзді до села відразу підказує, що минуле в цього населеного пункту досить солідне.

Хоча на вказівнику й зазначена дата «1614 рік», насправді це не дата заснування села, а дата отримання Тайкурами від короля польського Сигизмунда ІІІ магдебурдії й відповідних міських дивідендів – можливість проведення двох ярмарків на рік, самоврядування та певних митних привілей, а також право (або зобов’язання) звести й утримувати мурований замок замість вже існуючої дерев’яної фортеці. В тому ж, 1614 році, Тайкури отримують міський герб та печатку на яких зображений Св.Юрій. Святий цей з’явився на міському гербі, як покровитель тодішнього власника міста - Юрія Вишневецького.

А взагалі-то ця місцевість була заселена, ще в неоліті. В одному з курганів на околицях села археологами було знайдено давнє поховання. Що стосується досить не звичної назви селища, то тут серед істориків однозначності не має. Версії існують різні. Топонім «Тайкури» міг походити від ім’я ченця Тайкура, що за переказами жив в печері на місцевих пагорбах, або від словосполучення «Тайні гори».

Перша письмова згадка про Тайкури датується 1570 роком. Тоді вони належали Кірдеям-Тайкурським. Потім власником стає Іван Чаплин-Шпановський, а затім його донька Федора (Теодора) виходить заміж за Юрія Вишневецького й як придане Тайкури переходять до цього могут- нього і на той час руського православного роду. Саме за Вишневецьких Тайкури отримують надійний захист у вигляді потужного мурованого замку. Зараз, щоправда, від того замку залишились лише жалюгідні руїни.

Колись це була регулярна в плані фортеця з кутовими баштами з’єднаними потужними стінами. В’їзд замикав підйомний міст перекинутий через глибокий рів. Зараз залишились лише фрагменти стін, частина однієї з башт (мала колись висоту в 30 метрів), засипаний осадний колодязь та порослі чагарниками частину валу й рову.

Знайти залишки замку можна орієнтуючись на монумент безголовому воїну Червоної армії, що стоїть трохи вглибині селянських хат справа від підйому, що починається від озерця в центрі села.

Після Вишневецьких Тайкури дістаються Пепловським (Попловським, Поплавським). Часи володіння нових власників позначились на архітектурній спадщині Тайкур зведенням в 1710 році ще однієї реєстрової архітектурної пам’ятки - костела св.Лаврентія.

Місцеві перекази говорять, що такий величний костел був зведений завдяки счасливому випадку. Начебто мисливський пес Пепловського шукаючи дичину підстрелену хазяїном вигріб з землі багатий золотий скарб. Щоб достойно віддячити провидінню шляхтич й вирішує звести трохи нижче замку великий римо-католицький костел в готичному стилі.

Зараз цей храм, так як і замок стоїть пусткою, але на відміну від творіння Вишневецьких дещо в кращому стані. Хоча твердження це досить відносне. Костел, хоч і має табличку архітектурної пам’ятки, вже перетворений на руїну.

Все той же Пепловський, в 1731 році зводить муровану православну церкву Покрови Богородиці. Цей п’ятибанний, хрестоподібний в плані храм належав місцевій греко-католицькій громаді, яка через 150 років надбудувала в його північній частині дзвіницю.

Луцький історик та краєзнавець Володимир Рожко пише, що в Покровській церкві зберігся старий іконостас, а неподалік храму можна віднайти "давні кам’яні хрести ХІV-ХVІІ ст., невеликі за розмірами, з прямокутними й куполоподібними раменами, деякі з них видні з-під землі лише своїми верхніми кінцями». Я, чесно кажучи, в церкву не заходивив і про хрести взнав лише коли став писати цю сторінку. Поїхали далі. 
Від Пепловських, Тайкури переходять до Пинчовського, а з 1866 року стають власністю графа Олександра Іллінського. 

На той час місто Тайкури вже перетворились на звичайнісіньке село, а замок після пожежі 1825 року стояв закинутий і поступово перетворювався на руїну. Довершили руйнування фортеці місцеві іудеї, яким граф Іллінський дозволив розбирати її на будівельний матеріал.

В двадцятому ж столітті через Тайкури прокотилось декілька воєн, рани від яких також загоювали замковим камінням. Зараз ми маємо від фортеці Вишневецьких лише те, що зображено на вищенаведених фотознімках.  Якщо ви вже побачили Покровську церкву, руїни костелу та залишки замку раджу виїхати/вийти на околицю села й спробувати знайти старий польський цвинтар, який буде на протилежному від замкового пагорбі.

Наймолодші могильні плити датуються першої половиною ХХ століття. Пояснюється це тим, що після ІІ світової місцевих поляків переселили до Польщі, а тих хто переселятися не хотів – вивезли до Сибіру

Ось здається й все, що в селі Тайкури Рівненської області може зараз нагадати про місто Тайні Гурі, яке отримало від короля Речі Посполитої магдебурзьке право в далекому 1614 році.


Архітектурні пам’ятки

Замок (руїни), кінець XVI-початок XVII ст.

Костел святого Лаврентія 1710 р. (бароко; дослідниця Кінґа Блашке вказує на його певну схожість з костелом Різдва Найсвятішої Панни Марії і Святого Щепана першого мученика в Золотому Потоці[2])

Покровська церква 1730 р.

Католицьке кладовище.


Порозове


Порозове— село в Україні, в Рівненському районі Рівненської області. Населення становить 265 осіб.

Село засноване в 1783 року.  Детальної історії про заснування і розвиток  села не відомо.


Пам’ятки

Біля села розташоване Порозівське заповідне урочище.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора