Корнинська сільська рада

Рівненська область, Рівненський район

Історична довідка

Історія села Корнин

         У перше Корнин згадує акт 1470 року, де сказано, що Ванько Скердеєвич продає свій маєток «на имя Корнино». Вісім років опісля Ванько Чжусич ділить з братаничем Олехном дідизну й серед іншого «Корнино». Опис Луцького замку 1549 року повідомляє про «городню» Миколи Радзивила «с имения его Корнина (помилково записано - Кекормина)». У 1583 році «Майновий реєстр» серед іншого дає опис «личных владений корнинских крестьян».

         Акт 1606 року веде мову про «корненского подданого» на призвище Струк, який за звільнення від кари вчиненого злочину дає хабар 30 коп литовських грошей панові Кгешівському. Тоді  ж в «Корнино» згорів двір.

       Картографічні матеріали  1618-1777 років називають село «Корнино» і лише зрідка – Корнин.

     Церкву Святого Миколи тут збудували десь напередодні 1771року. Чеські поселенці молились у каплиці сільського училища, а також у костелі Квасилова.

      В околиці нашого Корнина виявлено кургани: 13 на вигоні, 35 коло могилок (кладовища). Вони мають волинський тип поховань. Знають тут урочища: Волока «орне поле площею 24га», Глинища - «культивований грунт з глиняним кар’єром», Довге - «продовгувата нива», Селища - «пасовисько на місці старовинного поселення», Грудки - «середболітні підвищення - луги», Попівгорбок - «висота на маєтності священника», Поперечна - «нива, поперечна до інших», Помірки - «лан поміряних на частини ділянок», Грабарка - «річечка, луг при колишньому водяному млині з грабаркою – копаною греблею», Куток - «найстаріша дільниця», на виру - «куток в урочищі Вир».

     Поблизу села Загорощі виявлено поселення доби бронзи, на його околицях та між селами Корнином та Колоденкою – городище та 4 курганні могильники часів Київської Русі.

      Радянську владу було встановлено в січні 1918 року. В 1920 році через село проходили з боями частини Першої Кінної армії, яким жителі села допомагали транспортом, фуражем та продовольством.                                       

      За нацистської окупації в Корнині діяла група підпільників. На фронтах Німецько-радянської війни з ворогом билися 58 чоловік, 17 з яких загинули. Споруджено пам’ятник-обеліск односельцям, полеглим на фронтах війни.                                                                                                                      

     З 1950 року місцевий колгосп “Перемога” очолював Герой Соціалістичної праці, Кавалер Ордену Жовтневої революції Тихон Федотович Бойко. За самовіддану працю 65 колгоспників були нагороджені орденами і медалями, 6 колгоспників були удостоєні почесного звання Героя Соціалістичної праці.

 

Легенда про походження назви села Корнин

     Народні оповіді свідчать різне. Одні, що Корнин з колишнього Некорнин, бо заснував його знатний мисливець Некорний, його прозвали так за непокору до всевладних, інші, що Крнин від корняти «колоти», бо тут, мовляв, при лісовому наддоріжжі розбишаки «корнили» людей. Дехто навіть вважав, що Корнин походить від слова  «корний» (покірний).

 

Архітектурні пам’ятки

Свято-Миколаївська церква с. Корнин

Пам’яткою архітектури села Корнин є дзвіниця та церква Святого Миколая, яку збудували на наприкінці XVII століття. Будівля створена зі звичайного дерева на кам’яному фундаменті, але унікальна тим, що в ній присутні різноманітні архітектурні елементи. Це так званий національний стиль.


 


Історія села Загороща

         Дещо на схід міста Здолбунова над правим берегом річки Усті кількома смугами простяглось по висотах село Загороща. Теперішні старожили пам’я- тають його як таке, що мало двадцять дворів, сто мешканців, згадують перекази про загорощанську оселю.

          Перші документовані вісті про Загорощу маємо з 1595 року. Тоді було записано: «А Кирдей Мильський держит имение Загорощ». Два роки опісля роздільна грамота дає опис границь маєтностей Мильського ключа й кілька разів називає осаду Загорощ і Загорощенский став. Акт 1623 року веде мову про вчинене здовбицькими правителями побоїще лісорубів «близ Загорощенской дубравы».

           У деталізованих картах 1769 – 1772 роки поселення числиться під назвою Загоровщизна, а в книзі Миколи Теодоровича 1889 року - «деревня прихода (Новомильського ) Загорощина». З кінця ХІХ ст. утверджується назва Загороща, лише зрідка трапляються наймення – Загороще, Загорощ, Загоровщина.

           І так, давнішою була  назва Загорощ. У ній напрошується бачити староруське ім’я Загорост (Загорость). Воно ще не виявлене, але ймовірно існувало, причому спочатку  формування типу Зачагоррост, де можна виділити три компоненти: зача «почати, починати», гор «горіти, бажати», рост «зростати, набирати сил». У комплексі це ім’я могло означати «Щоб почав зростати міцним, запальним, як вогонь!». За таку компонентність імені промовляють формування зразка Зачабор, Горислав, Ростибор. Але вихідне для назви ім’я Загорост – результат фонетичних змін за рахунок скорочень «ча», «р»  у руслі тенденцій до багатозвучностей.

          Від імені Загорост через зміну «ст» на «щ» формується присвійний прикметник Загорощ, приймаючи значення «Загоростів», тобто «приналежний Загоростові». Від нього безпосередньо утворюється і назва поселення, приймаючи згоду кінцеве «а», як Доброгоща, Мигороща.

         Щодо засвідченого Загоровщина, то воно сприймається як формування з первісного Загоров (Загорів), де кінцеве «ов» (ів)для ознаки приналежності поєднане до Загор як укорочене від Загорост. На такій основі з‘явилось документоване Загоровщизна. Кінцеві «щина»,«щизна» квазують на територіальне володіння, належне певному осередку.

           Іншої Загорощі невиявлено.

           До Загорощі відносять немало іменованих місць: Кампа - «міжрічковий островок», Лепеха - «заливний луг з заростями лопуху», Плави - «сінокіс над річкою в оточені заливних боліт», Залужжя - «випас за урочищем Луг», Береги - «над річкова полоса лугів, сінокосів», Загорода - «смуга заростів, трав за дворовими городами», Руки - «орні грунти з колишніми наділами розміром руки, що мала 20 десятин землі», Піскова гора - «місце, це брали пісок», До Яндури - «поля у напрямку маєтності Яндури», Глинище - «глиняний кар’єр, на шлях – поле, ліс».

Легенда про походження назви села Загороща.

         За народними переказами ми знаємо, що в селі, де зараз луг Кемпа, у далекі часи височів пологий горб, а за ним красувався калиновий гай, названий мандрівником, який тут осів, словом «роща». Коли питали про це місце, казали: «Його хата там, де за горою роща». А згодом від цих слів «за горою роща» утворилась назва розбудованої тут оселі Загороща.


 


Історія c. Колоденка

    Село належить до давніх поселень нашого краю. Очевидно, поселення людей існували на цій території ще в доісторичні часи. Неподалік від Колоденки археологами виявлено кілька курганів доби княжої Русі, а також поховання доби козацьких воєн.

    Село Колоденка згадується в 1470 році, коли Ванько з Кордеєвичів, Джусин з Квасилова продає за 1000 кіп чеських грошей князю Семенові Вагилевичеві Збаразькому свої дідичні маєтності, а серед них і село Колодне, Басів Кут, Мережанку, Корнин, Славне, Боково, Ростово.

   В 1606 році згадується Колоденка, як село Колодноє Луцького повіту, як маєток пана Холмського Ванька Кордеєвича з Квасилова.

    В історії село Колоденка зазнало драматичної долі, як і інші давні поселення нашого краю. Не раз його спустошували татари у ХV-ХVІ століттях.

    У 1648 року тут проходило козацьке військо Богдана Хмельницького. Пізніше селяни потерпали від свавілля місцевих панів-феодалів.

   Знайдені кам’яні знаряддя, які належать до старої кам’яної культури та новішої кам’яної культури (палеоліту та неоліту). Як свідчить історик Михайло Грушевський в «Історії України», найдавніші звістки про сторони йдуть з VІІ віку перед Христом, докладніше — з V віку. Ці згадки стосуються чорноморського побережжя. А згадки про нашу місцевість у чужих народів починаються”… геть пізніше, тільки 400 років по Христові (1500 років тому).

    Знайдено речі старої кам’яної культури (скребачки, кремінні стріли) та навіть кам’яної культури (відшліфовані сокири, молотки, кам’яні ножі). Вже в той древній період людина будувала житло з дерева чи хворосту, вимазуючи його всередині глиною.

    Виходячи із сказаного, можна стверджувати, що життя в нашому краї існує вже понад 1500 років. Звичайно ж село виникло біля річки, в лісовому масиві. Наші далекі предки не могли жити без прісної річкової води, її багатство, без дарів лісу.

   Отже, можна стверджувати, що назва села виникла значно раніше, ніж з’явилися перші згадки про село.

    Історик Михайло Грушевський прийшов до висновку, що ще в давні часи неоліту люди мали кам’яні пилки і будували своє житло з дерева чи хворосту. Та справжній лісовий промисел, заготівля деревини, колод виникли тоді, коли з’явилися залізні знаряддя праці: пилка, сокира. А для перевезень на значні відстані лісоматеріалу потрібен ще й транспорт. Таким транспортом був кінний. Залізницю в нашому краї з’явилися трохи більше сотні років тому в ХІХ столітті. Справжній лісовий промисел міг виникнути декілька століть тому. Але ж село в той час вже існувало, жило і мало свою назву. За місцевими переказами, вона (назва села) походить від поширеного в давні часи промислу — лісо вального. Справді, колись тут, оповідають, були могутні ліси і місцеве населення переважно працювало на лісорозробках, заготовляючи колоди, а пани й урядники швидко багатіли із цього промислу. Згодом ліси вирубали дощенту, й донині згадка про них збереглася лише в назві села.

    За книгою Миколи  Теодоровича 1889 року Колоденка мала 94 садиб, 745 жителів, 7 римо-католиків». У церкві Григорія Переможця (збудована в 1788 році прихожанами) зберігалися цінні стародруки, копії метричних  книг з 1790року. Нині церква є найдавнішою архітектурною пам’яткою села. Наприкінці ХХс. Колоденка нараховувала 835 дворів, 2957 жителів.

     За царської Росії довгий час в селі не було школи. Панувала неписемність У 1870 р. була створена церковно-приходська школа. Школа знаходилась в хаті жителькі Завацької. Одна група учнів нараховувала 20 чоловік. Вчителем був Антип.

   Земство виділило гроші на будівництво земської сільської школи. ЇЇ будівництво почалося 1897 році, а закінчилось в 1898-му.  В школі навчалось три класи по 5-6 учнів в кожному. На той час навчання проводилось польською мовою.

     Велика Вітчизняна Війна перервала навчання. Школа була перетворена на в’язницю, в кімнатах були катівні, конюшні. На подвір’ї хоронили сотні людей.

Школа відновила свою роботу в лютому 1944 р.  В 1967 р. навчалося вже 350 дітей. Було добудовано 4 класні кімнати та спортивний зал.   У 80-90 рр. було здійснено переобладнання навчальних кабінетів.


Новітня історія

7 червня 2015 року архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон звершив чин заснування нового храму Свято-Георгіївської парафії у Колоденці.


Відомі люди

  • 8 травня 1925 року в селі народився український літературознавець Микола Сидорович Грицюта.
  • Тарасюк Олег Анатолійович («Тарас») — солдат Збройних сил України, командир Рівненської розвідгрупи Добровольчого корпусу «Правого Сектору». Кавалер ордена «За мужність» III ступеня.

Легенда про походження назви села Колоденка

Бричук Марко, який проживав у нашому селі 94 роки і відійшов у небуття, стверджував, що існувало «дно» — долина, а на ній озерце, на яке ходили відпочивали односельці. Люди приходили відпочивати «на дно», недалеко пасли коней. Озерце живили декілька десятків джерел. Як відомо, дно — найнижче місце в багатьох предметах домашнього вжитку. Отже, село виникло «коло дна». Тому назва у нього така: Колодно, Колодноє, Колоденка.

Існує й інша думка про походження назви села. В минулому дубові і соснові ліси вкривали значну частину села, виходячи вододіли і були чудовим будівельним матеріалом. Тому цілком ймовірно, що міг виникнути лісовий промисел — заготівля будівельного матеріалу — колод. Від кореня цього слова і могла піти назва села Колоденка.  Хоч цілком ймовірно, що назва села і походить від слова «колода», але ця назва виникла значно раніше, тоді, коли лісоматеріали (колоди) використовувалися для спорудження власного житла.

Архітектурні пам’ятки

Церква Святого Юрія  с. Колоденка  

(Свято-Георгіївський храм)

Існуюча дерев'яна церква зведена коштом парафіян у 1788 році. Ремонтована в 1865 і 1875 рр. також за гроші парафіян. Станом на 1914 рік біля теперішньої церкви також ще існувала стара церква з окремо стоячою дзвіницею.

Обидві будівлі були під гонтами. 7 червня 2015 року архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон звершив чин заснування нового храму Святого Георгія. Сьогодні у використанні УПЦ КП.


 


Історія села Тайкури

 

      Село Тайкури розташоване зовсім поруч з обласним центром Рівне. Від окружної дороги навколо цього обласного центру, всього 8 кілометрів.  Вказівник «Тайкури», що зустріне Вас на в’їзді до села відразу підказує, що минуле в цього населеного пункту досить солідне.

      Хоча на вказівнику й зазначена дата «1614 рік», насправді це не дата заснування села, а дата отримання Тайкурами від короля польського Сигизмунда ІІІ магдебурдії й відповідних міських дивідендів – можливість проведення двох ярмарків на рік, самоврядування та певних митних привілей, а також право (або зобов’язання) звести й утримувати мурований замок замість вже існуючої дерев’яної фортеці. В тому ж, 1614 році, Тайкури отримують міський герб та печатку на яких зображений Святи Юрій. Святий цей з’явився на міському гербі, як покровитель тодішнього власника міста - Юрія Вишневецького.

      А взагалі-то ця місцевість була заселена, ще в неоліті. В одному з курганів на околицях села археологами було знайдено давнє поховання. Що стосується досить не звичної назви селища, то тут серед істориків однозначності не має. Версії існують різні. Топонім «Тайкури» міг походити від ім’я ченця Тайкура, що за переказами жив в печері на місцевих пагорбах, або від словосполучення «Тайні гори».

     Перша письмова згадка про Тайкури датується 1570 роком. Тоді село належало Кірдеям-Тайкурським. В 1583 році власником стає Іван Чаплин-Шпановський, а затім його донька Федора (Теодора) виходить заміж за Юрія Вишневецького й як придане Тайкури переходять до цього могутнього і на той час руського православного роду. Саме за Вишневецьких Тайкури отримують надійний захист у вигляді потужного мурованого замку. З 1614 року містечко отримало магдебурзьке право. Після отримання магдебурзького права його населення помітно збільшилося, пожвавилося ремісниче життя.

     Колись це була регулярна в плані фортеця з кутовими баштами з’єднаними потужними стінами. В’їзд замикав підйомний міст перекинутий через глибокий рів. Зараз залишились лише фрагменти стін, частина однієї з башт (мала колись висоту в 30 метрів), засипаний осадний колодязь та порослі чагарниками частину валу й рову.

                                                   

      Знайти залишки замку можна орієнтуючись на монумент безголовому воїну Червоної армії, що стоїть трохи вглибині селянських хат справа від підйому, що починається від озерця в центрі села.

     На початку XVIII ст. після Вишневецьких Тайкури переходять до Поплавських (Попловським, Поплавським). Часи володіння нових власників позначились на архітектурній спадщині Тайкур зведенням в 1710 році ще однієї реєстрової архітектурної пам’ятки - костела Святого Лаврентія. 

                                                     

      Все той же Пепловський, в 1731 році зводить муровану православну церкву Покрови Богородиці (при церкві діяла церковно-приходська школа з 1876року). Цей п’ятибанний, хрестоподібний в плані храм належав місцевій греко-католицькій громаді, яка через 150 років надбудувала в його північній частині дзвіницю.

                                                     

       Луцький історик та краєзнавець Володимир Рожко пише, що в Покровській церкві зберігся старий іконостас, а неподалік храму можна віднайти "давні кам’яні хрести ХІV-ХVІІ ст., невеликі за розмірами, з прямокутними й куполоподібними раменами, деякі з них видні з-під землі лише своїми верхніми кінцями». 

       Від Пепловських Тайкури переходять до Пинчовського, а з 1866 року стають власністю графа Олександра Іллінського. 

      На той час місто Тайкури вже перетворились на звичайнісіньке село, а замок після пожежі 1825 року стояв закинутий і поступово перетворювався на руїну. Довершили руйнування фортеці місцеві іудеї, яким граф Іллінський дозволив розбирати її на будівельний матеріал.

                                                     

      Проживало в Тайкурах під кінець ХІХст. 678чоловік, 241 римо-католицького обряду, 70 євреїв, 20 лютеранів. Функціонував лісопильний завод.

          В двадцятому ж столітті через Тайкури прокотилось декілька воєн, рани від яких також загоювали замковим камінням. Мал.

      На території Тайкур розміщений старий польський цвинтар, який буде на протилежному від замкового пагорбі.

      Наймолодші могильні плити датуються першої половиною ХХ століття. Пояснюється це тим, що після ІІ світової місцевих поляків переселили до Польщі, а тих хто переселятися не хотів – вивезли до Сибіру

Легенда про походження назви села Тайкури

      За легендою, Тайкури з польського «Тайни гури» («Тайні гори»), бо тут в ущелинах горбів при завалах дерев ховались від татар околишні люди, кажучи :«Ідем від лиха в тайни гури». З часом цю місцевість стали називати Тайгури, а при розбудові осади – Тайкури.

Легенда про костел Святого Лаврентія

     Місцеві перекази говорять, що такий величний костел був зведений завдяки щасливому випадку. Начебто мисливський пес Пепловського шукаючи дичину підстрелену хазяїном вигріб з землі багатий золотий скарб. Щоб достойно віддячити провидінню шляхтич й вирішує звести трохи нижче замку великий римо-католицький костел в готичному стилі.

 


 


Історія села Порозове

      На північний захід від Тайкур обабіч автотраси на Колоденку серед рівнинних полів примістилося сільце (колись - «деревня») Порозове, яке наприкінці ХХ ст нарахувало 87 дворів, 245 мешканців.

        У записах «Порозово» - придорожній хутірець – виринає з кінця ХVIIIcт. Акт 1783 року вміщає скаргу на тайкурських дозорців, які «в Порозове» грабували корчму. Роком пізніше датується пожежа, внаслідок якої до тла вигоріло «Порозовское селение».

      1806 році згадується «двор порозовского лесника». Починаючи з 1870 року, «Порозово» часто фігурує в актах як місце, де осідають німецькі колоністи. Вони корчують ліси, обробляють землю, засновують фабрику паркету та інші дрібні промисли: столярний, будівельний, цегляний, дьогтярний.

       У 1940 році німців вивезли, а їх місце зайняли переселенці з Польщі, жителі з околишніх сіл, хуторів.

       У Порозові куток на схід від автошляху іменують Америка, бо тут, мовляв жили багаті, а в протилежному боці, де осіли бідні, Абіссінія. Низину озерцями, джерелами в напрямку села Корнина називали Гапчиною долиною, а висотне місце до дорозі на М’ятин – Кацапчині гори. В урочищі Долина було озерце- місце обрядових ритуалів колоністів. Насип, де прокладали залізничну дорогу, іменують Вал, а місце за селом – Коло вітряка. В іншому боці є Лиса гора, Савковий горб, М’ятинщина. 

Легенда про походження назви села Порозове.

        Назва Порозове – словом пороз наші предки   «обзивали» некастрованих кабанів, биків, баранів. У переносному значені це могла бути символізація нероби, бурмила, бабія, франта. Народного осмислення Порозового не виявлено. Але натяк існує. Тут мовляв, в околиці села, залягав колись густий ліс, де серед інших звірів масово гарцювали дикі кабани. Може, тоді їх називали порозами, звідки й Порозове.

 


 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь